Життя в пітьмі
Стукаю в двері. За ними чути голос жінки «Інесо, це ви?». Відповідаю, що прийшла записувати інтерв'ю, як і домовлялися на 10:30. Не квапливо Ольга Хвостікова відчинає двері. Запрошує мене до кухні. Каже, що тільки завершила готувати обід. Готова розповідати про себе.
- Я народилася на Хмельниччині в селі Мирне Ізяславського району. В сім'ї у нас було восьмеро дітей, я – найменша. Наша мама дуже рано померла. З неповнолітніх залишилось лише троє малюків. Тату було важко. Мене відправили в Київську область в інтернат. Зробили це представники комісії, напевно, освітньої.
- Батько вас відпустив?
- А в нього і не запитували. Мій брат і сестра залишилися татом. А я в 5-ть років поїхала в Київ. Навчалася музиці. Через декілька років і сталася біда, - жінка зупиняється.
- Батько вас відпустив?
- А в нього і не запитували. Мій брат і сестра залишилися татом. А я в 5-ть років поїхала в Київ. Навчалася музиці. Через декілька років і сталася біда, - жінка зупиняється.
Ольга Хвостікова читає книгу шрифтом Брайля
- Що трапилось?
- Я про це не хочу говорити. Вибачайте, але в мене психологічна травма. Те, що сталося мене вибило із колії. Тричі я намагалася покінчити своє життя самогубством…Однак, як бачите, зараз я усміхаюся і живу. У мене були проникаючі рани очей, в моїй голові були уламки скла. Коли я згадую це, то я не можу спати декілька тижнів.
- Я про це не хочу говорити. Вибачайте, але в мене психологічна травма. Те, що сталося мене вибило із колії. Тричі я намагалася покінчити своє життя самогубством…Однак, як бачите, зараз я усміхаюся і живу. У мене були проникаючі рани очей, в моїй голові були уламки скла. Коли я згадую це, то я не можу спати декілька тижнів.
Жінка робить паузу, відвертає обличчя, перебирає руками. Через декілька хвилин продовжує.
- Скільки вам було років, коли трапилася ця трагічна подія?
- Мене батько возив по всіх лікарнях, які тільки є. Тоді мені було 11 років. В інституті нейрохірургії і травматологіїі лежало три важкі дитини. Мене дуже здивувало, бо у всьому відділені було лише троє осіб важкохворих і це ми. Як виглядали мої співмешканці по палаті – я не знаю. Я не бачила…Нічого не бачила. Знала іхні історії. Миколка передивився фільм «Тарзан», як всі герої лазили і пригали, вчепився за машину. Вона рушила і він впав. З того часу Миколка залишився інвалідом на все життя. Його мама привезла в лікарню і там залишила. Можливо якось вплинув вітчим і мати написала відмову на дитину. Ще одна дівчинка – Ірина. Вона втратила зір, теж були опіки. Від неї також відмовилися батьки. Я молилася Богу, щоб мене забрав тато. Це було дуже страшно. Я не знала, що робити… Мене тато таки забрав.
- Скільки часу ви були в лікарні? Вам робили операції?
Я не злічу лікарень, бо їх дуже багато. Моє обличчя, яке ви бачите, воно чуже. Я перенесла багато пластичних операцій. Де я тільки не була. Лише на очі зробили 9 операцій. Була і в Одесі, і в Молдаві, Києві. Возили й до бабки, яка обіцяла, що поверне зір різними зіллями. Але як можна повернути зір, якщо проникаючі рани? Очей нема…..
- Де робили вам першу операцію? Хто вас підтримував?
- Перша лікарня в яку я потрапила була в Києві. Батько мене забрав. Ми поїхали на вокзал у Києві. Це було літо. Проблема з квитками. Мій тато посадив на лавочку і сказав, що скоро прийде. Минуло дві-три години, а його все не було. Мені було дуже страшно. Ви навіть не уявляєте, що я тоді пережила. Думаю «Все, покинув!». Вже думаю, як дістатися до адміністрації, як знайти людей, щоб мене направили в дитячий будинок чи будь-куди. Жити на вокзалі не буду ж. Аж тут відчуваю, як хтось бере мене за руку і це мій тато! Я так зраділа. Кажу йому, що боялася, що вже покинули.. А він падає на коліна, бере мене за руки і каже «Дитино моя, я тебе ніколи не покину. Буду з тобою скрізь».
- Як ви пристосовувались до нового життя?
- Спочатку я була вдома на Хмельниччині. Мені бабуся дала картоплину і сказала «Ось тобі картоплина і ніж, якщо ти зможеш почистити її, то зможеш жити». Довелося вчитися. Проте згодом мене перевели в інтернат до дітей з вадами. Вдома нікому було за мною дивитися.
- Де ви жили? Хто за вами доглядав?
- В гуртожитку! А ніхто й не доглядав. Доводилось самостійно готувати їсти. Порізалась один раз, нічого, треба ще раз пробувати. Наші вчителі були суворі до нас! І я за це вдячна! Нас вчили жити, вміти робити все. Не шкодували, як це роблять батьки, які залишають своїх дітей на індивідуальному навчанні. От дитина звикне до всього готового, а вже з віком батьки помруть і що тоді робити? Як жити?
- Що ви маєте на увазі «були суворі до нас»?
- До прикладу, урок фізкультури. Поставили нас на лижі і кажуть «їдь!». Було страшно, але того варте. Бо якщо ти навчишся триматися на лижах, то добре володітимеш тростинкою. А як же мені було соромно ходити з тростинкою. Мені 19-20 років. Красива дівчина…Після школи я вступила до коледжу. Вчилася на масажиста. Мені подобалась ця робота.
- Мене батько возив по всіх лікарнях, які тільки є. Тоді мені було 11 років. В інституті нейрохірургії і травматологіїі лежало три важкі дитини. Мене дуже здивувало, бо у всьому відділені було лише троє осіб важкохворих і це ми. Як виглядали мої співмешканці по палаті – я не знаю. Я не бачила…Нічого не бачила. Знала іхні історії. Миколка передивився фільм «Тарзан», як всі герої лазили і пригали, вчепився за машину. Вона рушила і він впав. З того часу Миколка залишився інвалідом на все життя. Його мама привезла в лікарню і там залишила. Можливо якось вплинув вітчим і мати написала відмову на дитину. Ще одна дівчинка – Ірина. Вона втратила зір, теж були опіки. Від неї також відмовилися батьки. Я молилася Богу, щоб мене забрав тато. Це було дуже страшно. Я не знала, що робити… Мене тато таки забрав.
- Скільки часу ви були в лікарні? Вам робили операції?
Я не злічу лікарень, бо їх дуже багато. Моє обличчя, яке ви бачите, воно чуже. Я перенесла багато пластичних операцій. Де я тільки не була. Лише на очі зробили 9 операцій. Була і в Одесі, і в Молдаві, Києві. Возили й до бабки, яка обіцяла, що поверне зір різними зіллями. Але як можна повернути зір, якщо проникаючі рани? Очей нема…..
- Де робили вам першу операцію? Хто вас підтримував?
- Перша лікарня в яку я потрапила була в Києві. Батько мене забрав. Ми поїхали на вокзал у Києві. Це було літо. Проблема з квитками. Мій тато посадив на лавочку і сказав, що скоро прийде. Минуло дві-три години, а його все не було. Мені було дуже страшно. Ви навіть не уявляєте, що я тоді пережила. Думаю «Все, покинув!». Вже думаю, як дістатися до адміністрації, як знайти людей, щоб мене направили в дитячий будинок чи будь-куди. Жити на вокзалі не буду ж. Аж тут відчуваю, як хтось бере мене за руку і це мій тато! Я так зраділа. Кажу йому, що боялася, що вже покинули.. А він падає на коліна, бере мене за руки і каже «Дитино моя, я тебе ніколи не покину. Буду з тобою скрізь».
- Як ви пристосовувались до нового життя?
- Спочатку я була вдома на Хмельниччині. Мені бабуся дала картоплину і сказала «Ось тобі картоплина і ніж, якщо ти зможеш почистити її, то зможеш жити». Довелося вчитися. Проте згодом мене перевели в інтернат до дітей з вадами. Вдома нікому було за мною дивитися.
- Де ви жили? Хто за вами доглядав?
- В гуртожитку! А ніхто й не доглядав. Доводилось самостійно готувати їсти. Порізалась один раз, нічого, треба ще раз пробувати. Наші вчителі були суворі до нас! І я за це вдячна! Нас вчили жити, вміти робити все. Не шкодували, як це роблять батьки, які залишають своїх дітей на індивідуальному навчанні. От дитина звикне до всього готового, а вже з віком батьки помруть і що тоді робити? Як жити?
- Що ви маєте на увазі «були суворі до нас»?
- До прикладу, урок фізкультури. Поставили нас на лижі і кажуть «їдь!». Було страшно, але того варте. Бо якщо ти навчишся триматися на лижах, то добре володітимеш тростинкою. А як же мені було соромно ходити з тростинкою. Мені 19-20 років. Красива дівчина…Після школи я вступила до коледжу. Вчилася на масажиста. Мені подобалась ця робота.
- Коли переїхали до Рівного?
- А я дізналася про організацію УТОС. Там мої друзі. З чоловіком познайомилися в Рівному.
- Він теж незрячий?
- Ще від народження в нього був поганий зір. А декілька років тому він повністю осліп. Спочатку жили в гуртожитку, а далі нам дали квартиру.
- Як ви розподіляєте домашні справи? Хто що робить?
- Коли чоловік ще трошки бачив, то він робив більше. А от зараз, коли ми обоє живемо в пітьмі, то наприклад, я чищу картоплю, а він вже готує. Або ж навпаки. Робимо все разом. Головне, щоб все лежало на своїх місцях.
- А я дізналася про організацію УТОС. Там мої друзі. З чоловіком познайомилися в Рівному.
- Він теж незрячий?
- Ще від народження в нього був поганий зір. А декілька років тому він повністю осліп. Спочатку жили в гуртожитку, а далі нам дали квартиру.
- Як ви розподіляєте домашні справи? Хто що робить?
- Коли чоловік ще трошки бачив, то він робив більше. А от зараз, коли ми обоє живемо в пітьмі, то наприклад, я чищу картоплю, а він вже готує. Або ж навпаки. Робимо все разом. Головне, щоб все лежало на своїх місцях.
Олександр Хвостіков
Встає з стільця. Відкриває шафу і дістає прилад. Чіпляє його до чашки і наливає з чайника воду. Коли вода торкається приладу, він починає пищати. Це означає, що води достатньо і більше не потрібно доливати.
- Це для того, щоб не обпектися, - розповідає з усмішкою жінка.
- Хто ходить за продуктами?
- Соціальна працівниця нам інколи допомагає. Ходить на ринок, але це лише один раз на тиждень. А так, якщо потрібно щось з дрібниць, то йду я або мій чоловік Олександр.
- Ви не боїтеся, що вас можуть ошукати, або дати неправильну решту?
- Може й дурили нас. Я не знаю. Багато недобросовісних людей. Але у нас є дуже цікавий пристрій, який розрізняє кольори. Коли торкається якоїсь поверхні, то він озвучує колір. Це допомагає. Так я можу зрозуміти, як одягнені люди, які приходять до мене в гості.
- Хто навідується до вас в гості?
- Рідні далеко, як мої, так і чоловіка. Я роблю масажі. Люди приходять до мене.
- Чим займається Ваш чоловік?
- Керує хором.
- Хто ходить за продуктами?
- Соціальна працівниця нам інколи допомагає. Ходить на ринок, але це лише один раз на тиждень. А так, якщо потрібно щось з дрібниць, то йду я або мій чоловік Олександр.
- Ви не боїтеся, що вас можуть ошукати, або дати неправильну решту?
- Може й дурили нас. Я не знаю. Багато недобросовісних людей. Але у нас є дуже цікавий пристрій, який розрізняє кольори. Коли торкається якоїсь поверхні, то він озвучує колір. Це допомагає. Так я можу зрозуміти, як одягнені люди, які приходять до мене в гості.
- Хто навідується до вас в гості?
- Рідні далеко, як мої, так і чоловіка. Я роблю масажі. Люди приходять до мене.
- Чим займається Ваш чоловік?
- Керує хором.
Повільно з кімнати виходить старший чоловік. З вигляду йому не більше 50 років. Усміхається і долучається до розмови.
- Як вам вдалося вижити? Побороти свій страх?
- Я не можу сказати, що в мене була шалена підтримка. Так, були люди, які підтримували: чоловік, всі, хто входить в організацію УТОС. Треба не здаватися, жити далі попри все. І не жаліти себе, як це роблять. Ми такі ж як і інші, просто у нас є перешкоди. Мені казали, що я не зможу плавати? І що ви думаєте? Можу я плавати. Звісно, мені страшно буває, особливо, коли не відчуваю під ногами поверхні. Все можливо, а те, що ми не можемо зробити – нам допомагають соціальні працівники та члени УТОСу, - відповідає Ольга Хвостікова.
- Що робить соціальна працівниця?
- Звіряє рахунки. Я довіряю Вікторії, бо вона вже з нами 12 років. Чесна жінка. Також буває купує продукти, або супродовжує в медичний заклад. Там комфортно з нею.
- Я не можу сказати, що в мене була шалена підтримка. Так, були люди, які підтримували: чоловік, всі, хто входить в організацію УТОС. Треба не здаватися, жити далі попри все. І не жаліти себе, як це роблять. Ми такі ж як і інші, просто у нас є перешкоди. Мені казали, що я не зможу плавати? І що ви думаєте? Можу я плавати. Звісно, мені страшно буває, особливо, коли не відчуваю під ногами поверхні. Все можливо, а те, що ми не можемо зробити – нам допомагають соціальні працівники та члени УТОСу, - відповідає Ольга Хвостікова.
- Що робить соціальна працівниця?
- Звіряє рахунки. Я довіряю Вікторії, бо вона вже з нами 12 років. Чесна жінка. Також буває купує продукти, або супродовжує в медичний заклад. Там комфортно з нею.
Нашу розмову перебиває Олександр. Чоловік прийшов з гітарою.
- Хочу вам заграти. Хоч очі не бачать, але руки пам'ятають акорди, - каже він.
- Хочу вам заграти. Хоч очі не бачать, але руки пам'ятають акорди, - каже він.
Після розмови прощаюся з сім'єю Хвостікових. У слід чую слова: «Не бійтеся жити. Життя одне!». І з посмішкою зачиняють двері.
Автор: Інеса Пославська
Матеріал підготовлено у рамках спецпроекту "Україна +"
у співпраці з ГО "Інтерньюз-Україна".
у співпраці з ГО "Інтерньюз-Україна".
